Информационный портал

Видатні люди України в Боярці. Марія Заньковецька

Опубликовано - 23 января 2010, в раздел - Історія міста, просмотров - 4 716



Видатні люди України в Боярці. Марія Заньковецька


Влітку 1883 року на дачах ст.. Боярка перебувала Заньковецька Марія Костянтинівна
(1854-1934)
актриса, громадська діячка.
Можливо, тоді вона стояла на цьому самому місці, де стоїмо зараз ми, слухала шепіт лісу, дивилася на верхівки дерев, що, здається, торкаються хмар. Її присутність на боярській землі залишиться в історії так само, як і все її життя і творчість в історії України.

Народилася Марія Костянтинівна Заньковецька (справжнє прізвище — Адасовська) 22 липня 1854 року в селі Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Вонабула п’ятою дитиною в сім’ї збіднілих поміщиків Адасовських. З десяти років Марія почала навчання у приватному пансіоні Осовської в Чернігові. На той час программа цього закладу відзначалася досить серйозним рівнем викладання широкого спектра дисциплін. Дівчинка з великим задоволенням поринула у світ знань, але більше за все любила імпровізувати зі своїми подругами на уроках танців, занять пантомімою. Дівчатка самі собі ставили невеличкі п’єси, різні етюди і з великим задоволенням їх виконували.
Величезну роль у свідомому житті Марії Костянтинівні відіграв її пансіонський учитель М. П. Вербицький. Саме він, не тільки звернув увагу на виняткове обдаровання своєї учениці, але й приклав багато зусиль для розвитку її духовного й громадсько-політичного кругозору. „Катерина”, „Тополя”, „Причина” заволоділи її розумом і серцем.
Вже тоді чутливий учитель зрозумів, що справжній шлях його улюбленої учениці – сцена. І не сцена в загалі, а служіння народові мистецтвом театру.

Сім’я Адасовських відзначалася гостинністю. У них завжди збиралосябагато молоді, приїжджали студенти — товариші братів по навчанню. Батько МаріїКостянтин Костянтинович мав чудовий голос, соковитий баритон, а Марія — сильнемеццо-сопрано. Удвох вони часто влаштовували для гостей сімейні концерти. Навеликі храмові свята батько запрошував до себе студентів з Ніжина. Збірним хором вони розучували концертні номери, особливу увагу приділяли творам духовної музики.

Справжнім потрясінням для селян ставали ті виступи, коли хор під орудою К.Адасовського розпочинав спів на церковному криласі. Краса і гармонія голосів, поєднуючись з урочистістю літургії, викликала сльози замилування і благоговіння. Коли дівчинці виповнилося шістнадцять років, постало питання про подальше серйозне навчання. Марія прагнула вступити до консерваторії, аби професійно вчитися співу.Але батьки й слухати не хотіли про майбутню кар’єру дочки як співачки. Звісно, вони не могли не помічати артистичних здібностей своєї доньки, не могли не бачити,що їй уже замало церковного співу та аматорських вистав.

Поривання вродливої дівчини до артистичного світу відзначив свого часу і молодий офіцер Хлистов, який бачив її на ніжинських виставах. Наобіцявши підтримки й допомоги, він домігся руки юної красуні. Так у сімнадцять років вона стала дружиною артилерійського офіцера й опинилася в Бессарабії, у фортеці Бендери.

Одружившись з Марією Костянтинівною, Хлистов, який раніше в усьому підтримував поривання юної красуні до освіти, до сцени, тепер безапеляційно заявляв, що призначення жінки — бути доброю дружиною, матір’ю. Глибоким розчаруванням стали наповнюватися вже перші місяці їхнього спільного життя. Єдиною розрадою і втіхою був аматорський гурток фортеці Бендери. Тут Марія вперше зустріла піхотного офіцера Миколу Карповича Тобілевича, який згодом став одним знайвидатніших українських акторів, виступаючи під псевдонімом Садовський. Зустріч ця, як виявилося, мала фатальний характер для обох людей.

Після одного особливо вдалого спектаклю Марія Костянтинівна запросила акторів-аматорів до себе на чай.

Господиня почувалася в той вечір особливо піднесено: жартувала, читала вірші, співала. Звісно, всі були в захваті від такого іскрометного таланту молодої жінки.Тобілевич переконував її, що вона чинить злочин, не пробуючи вступити на навчання до консерваторії, запевняв, що її справжнє покликання — сцена. А та, спохмурнівши, відповідала, що її призначення — домашнє господарство. Тут і нагодився Хлистов. Гості пробували його вмовити відпустити дружину на серйозну науку. Той мусив погоджуватися, аби не видатися ретроградом і не псувати стосунки з такою кількістю людей. Але він зробив одне, як йому видавалося, надзвичайно хитромудре застереження. Він сказав, що піде на це з однією умовою: його дружина виступатиме не на російській, а на українській сцені, якщо така колись створиться. Мотивування своєму рішенню він знаходив у надзвичайно сильному українському акценті Марії Костянтинівни. Звісно, це було ширмою для справжніх розрахунків чоловіка. Вінчудово розумів, що українська сцена завжди перебуватиме під забороною, і його дружина ніколи нікуди від нього не дінеться. Присутні ж зустріли таке побажання господаря дому весело й захоплено. Вони вимагали у нього розписку про своє рішення— законну, з печаткою. Хтось знайшов папір, сургуч, принесли чорнило, перо, і Хлистов, оточений збудженою публікою, змушений був виконувати свою обіцянку.Тобілевич урочисто згорнув папір, де писалося, що він, Хлистов, не заперечуватиме виступати на українській сцені своїй дружині, якщо дозволено буде самі вистави.Була якась особлива символіка у цьому епізоді, вона виразно пронизувала сутність як особистого життя Марії Костянтинівни, так і долю українського театру загалом.

Згодом чоловіка перевели служити в Свеаборг, і у Марії Костянтинівни з’явилася можливість їздити до Гельсінгфорса і брати уроки співу в місцевому відділенні Петербурзької консерваторії, у профессора Гржималі. Всі захоплювалися її чудовим голосом, але, на нещастя, уже у першій рік праці на сцені вона захворіла в Харкові на дифтерит, після якого тембр колись такого сильного меццо-сопрано значно змінився на гірше. Порятунком лишалася сцена.

Через деякий час саме ця найсильніша пристрасть її життя змусила порвати з сім’єю і всю себе присвятити сцені. 27 жовтня 1882 року відбувся її сценічний дебют в Єлисаветграді (нині Кіровоград), де вона виконувала роль Наталки Полтавки у першому українському професійному театрі під керівництвом М.Кропивницького. Ця вистава стала для неї хрещенням у нелегкій, але подвижницькій і видатній своїй долі в історії українського театрального мистецтва.

Приблизно в цей час влітку 1883 року чоловік Марії Заньковецької (Адасовської) підполковник Олексій Хлистов винайняв дачу для відпочинку на ст.. Боярка під Києвом, сподіваючись цим врятувати свій шлюб від кохання Марії до Миколи Садовського, в трупі з яким вона в цей час виступала.

Пізніше М.Заньковецька (вона взяла цей псевдонім на згадку про минуле і щасливе дитинство в улюблених Заньках) працює в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах М.Кропивницького, М.Старицького, М.Садовського, П.Саксаганського, І.Карпенка-Карого. Мистецтво М.Заньковецької мало життєву силу, оскільки живилося народною любов’ю, глибоким розумінням найсокровенніших мрій і прагнень. Її творчість мала велике значення для формування національного театрального мистецтва, розвитку драматургії, створення школи сценічної майстерності для наступних поколінь українських митців. Після революції М.Заньковецька брала активну участь у становленні нового українського театру. Вона очолювала Народний театр у Ніжині. Разом з Саксаганським організувала Народний театр у Києві, на базі якого у 1922 році було створено театр ім. Заньковецької (тепер Львівський український драматичний театр ім. М.Заньковецької). Їй першій в Україні присвоєно звання народної артистки республіки.

Під час московських гастролей у 1912 році Марію Заньковецьку бачив Лев Толстой у ролі Олени з драми Марка Кропивницького "Глитай, або ж Павук". Письменник був так захоплений грою акторки, що попросив її подарувати йому червону хустку з своїх плечей. Видатний майстер пера високо цінував творчість Заньковецької і шанобливо ставився до неї як до справжнього майстра сцени.

Петро Чайковський, перебуваючи в Одесі, виступив як диригент у постановці своєї опери "Пікова дама". Після вистави Марія Заньковецька з групою українських акторів вітала геніального композитора й подарувала йому вінок із живих квітів з написом на стрічці: "Смертні - безсмертному". Невдовзі Чайковський дивився виставу "Безталанна" Івана Карпенка-Карого, де роль Софії виконувала Марія Костянтинівна. Композитор вийшов на сцену й урочисто підніс актрисі вінок, на якому були такі слова: "М.К.Заньковецькій – безсмертній від смертного».

Костянтин Станіславський, актор, режисер, теоретик театру, народний артист СРСР сказав про неї: "Зроблене нею свідчить про величезний талант. А головне - все своє, від початку до кінця… Талант винятковий, свій, національний. Я сказав би - істинно народний".

Дійсно, актриса прагнула свої "ніжні створіння" перетворити в героїчні характери. Це прагнення виявляє її особистість як людини, що зуміла подолати перешкоди родинних заборон театру, відмови від неї батька, неможливості одружитись з коханою людиною. Якби воля до боротьби не була властива актрисі, то її чудові дані так лишились би нікому не відомими. А ця тендітна, хвороблива, слабка жінка зуміла віддати свій талант театру, утвередженню гуманної ідеї - людина повинна боротись за свою свободу і щастя, не хилитися під ударами долі. Протест особистості був навіть у таких її страдниць, як Харитина в "Наймичці", Олена в "Глитаї", Софія в "Безталанній". Актриса не могла не наділити їх своєю силою волі, яка виявляє потенціальні можливості людини. М.Заньковецька повністю відповідає формулі, якою К.Станіславський визначає талант: "Талант - це щаслива комбінація багатьох творчих здібностей людини в сполученні з творчою волею".

Пам'ятний і незабутній виступ Заньковецької на одному з літературних вечорів. Взагалі вона виступала поза театром дуже рідко, але виступи ці завжди були зігріті величезним творчим натхненням. Так було і в цей знаменний вечір, присвячений пам'яті Шевченка, в приміщенні Київського літературно-артистичного товариства. Виступав студентський хор під керуванням М. В. Лисенка, співаки виконували романси і пісні на слова поета, Садовський, як звичайно, читав «До мертвих і живих». Потім ще співали. Та, нарешті, дійшла черга до Заньковецької . Вона читала. Ні, треба сказати інакше: вона створила живу поему «Тополя».
Цей драматизованний «монолог», опромінений високим творчим натхненням, має право зайняти своє достойне .місце в скарбниці геніальних творінь Марії Костянтинівни. Поряд з такими образами, як Наталка, Галя, Софія, стоїть і одухотворена «Тополя» — творчий дар геніальному «батькові» від його геніальної дочки.

Не стало генія української сцени 4 жовтня 1934 року. Поховали її на Байковому кладовищі поряд з соратником по сцені і чоловіком Миколою Садовським. Столиця не забуває видатну акторку. На відзнаку десятих роковин від дня смерті Заньковецької її іменем назвали одну з вулиць у центрі міста, а у 1974 році у Першотравневому парку їй встановлено паркову скульптуру із бронзи і граніту. З 1960 року у Києві діє меморіальний музей М.Заньковецької.
До останніх років життя видатна актриса цікавилася драматургією і розвитком театру, жила його інтересами, раділа з успіхів. Її квартира у Києві по вулиці Червоноармійській,121 (тепер там облаштовано меморіальний музей Заньковецької) була своєрідним університетом мистецтв. За порадами до неї часто приходили Панас Саксаганський, Іван Мар'яненко, Оксана Петрусенко, Гнат Юра, Наталія Ужвій. Особливо часто бував Іван Козловський. Вечорами між ними відбувалися довгі задушевні розмови, які завжди закінчувалися піснею.

15 грудня 1922 року театральна громадськість Києва відзначала 40-річчя сценічної діяльності Марії Заньковецької. Урочистості проходили у театрі, якому до цієї дати було присвоєно ім'я Заньковецької, а самій актрисі - звання народної артистки республіки, першій в Україні. Того дня Марія Костянтинівна останній раз виступила на сцені у ролі, з якою чотири десятиліття тому дебютувала у Єлизаветграді і неперевершений образ якої творила вподовж усього свого театрального життя - нев'янучої Наталки Полтавки.

Основними етапами мандрівного життя Марії Костянтинівни після вступу її в 1882 році на сцену, можна вважати :
Трупа Кропивницького (1882 р.), трупа Старицького (1883—1886 рр.), товариство Кропивницького (1886 р.), трупа братів Тобілевичів і Старицького (1890 р.), трупа Найди (1891 р.), товариство Старицького (1892 р.), антреприза Садовського (1893—1903рр.), трупа Волика (1903—1905 рр.), гастролі в Західній Україні (1905 р.), Заньковецька організовує у Ніжині групу аматорів (1905—1906 рр.), антреприза Садовського (1906—1910 рр.), в Ніжині Марія Костянтинівна організовує ще один гурток молодих акторів (1910—1914 рр.), товариство М. Заньковецької, Саксаганського й Мар'яненка (1915 р.), українська трупа під керуванням М. Заньковецької (1918 р., Ніжин), Державний народний український театр (1919— 1921 рр.) і театр ім. Заньковецької (1922 р.). Далі — знов Ніжин, а з 1926 року — відпочинок у родині Воликів-Адасовських . Так проходили роки великого життя!

Використані джерела: 1.Мистецька сторінка. 2. Netreferata.net. 3. Textreferat. 4.Сергій Лисенко “Боярка – історико-краєзнавчий нарис».