Информационный портал

Відомі і знамениті люди України в Боярці. Микола Пимоненко

Опубликовано - 28 января 2010, в раздел - Історія міста, просмотров - 5 724



Мико́ла Корни́лович Пимоне́нко (*9 березня 1862, Київ — 26 березня 1912) — український
художник-живописець, автор багатьох картин на сільську та міську тематику.

Народився Пимоненко у Києві 1862 року, навчався у художній школі М. Мурашка та петербурзькій
Академії художеств, яку через хворобу легенів та матеріальні нестатки залишив у 1884 році.
Повернувшись до Києва, викладав у малювальній школі М. Мурашка.

З 1899 року і до кінця свого життя — дійсний член Товариства пересувних художніх виставок.
1883 року одружився з Александрою Орловською, дочкою В. Д. Орловського –художника (1842-1914),
який став йому другом і наставником. Та й жили вони разом. На тихій київській вуличці — Гоголівскій,
28 — Орловський купив ділянку землі та звів двоповерховий будинок. Поруч у невеликому флігелі
розмістилася молода сім’я. Тут народжувалися й підростали їхні діти — доньки Раїса й Ольга, син Микола.
Тут у затишній майстерні «народжувалися» знамениті картини.

Що ще об’єднувало їх? Ці художники закладали основи національного живопису: Орловський в царині
пейзажу, Пимоненко — побутової картини. Їхня творчість, активна участь у культурному житті міста
сприяли перетворенню Києва на значний художній центр.

В 1901 був одним з організаторів Київського художнього училища.

Твори побутового жанру на сільську тематику: «Сінокіс», «Проводи рекрутів», «Жниця» та ін.
Глибоке розуміння життя народу яскраво проявилося в таких картинах, як «Свати», «У похід»,
«Ярмарок», «Весілля в Київській губернії», «Ворожіння». Також художник у своїй творчості
звертався до портрета. У Національному художньому музеї України творам цього майстра відведено цілий зал.


Твори академіків живопису Володимира Орловського (1842-1914) та Миколи Пимоненка (1862-1912) - людей
різних поколінь, репрезентують різні художні течії: один — академізм, який тяжіє до умовності світосприймання,
інший — передвижництво з його «оголеною» правдою життя. Різні художні системи — Орловський лише починав
освоювати пленер, а Пимоненко вивів своїх героїв на природу, освітлену яскравим сонцем, обмиту дощем,
огорнену прозорим повітрям. Один був учителем, інший — його учнем.

Співець українського села – Микола Пимоненко

«Пимоненко, не шукаючи ніякої реклами, спокійно та з любов’ю робить свою справу художнього прославляння
рідної України з її життєрадісним і гарним народом», — написано в одній з ювілейних статей (1910),
присвячених 25-літтю творчої й педагогічної діяльності живописця.

На відміну від Орловського, шлях Пимоненка в мистецтво був визначений уже з дитячих років — коли він ходив
із батьком-іконописцем селами Київщини, допомагаючи виконувати замовлення для маленьких церківок.
Можливо, і призначено було йому продовжити батьківську справу, якби не зустріч із Миколою Мурашком,
засновником Київської малювальної школи. Побачивши талановитого хлопчика, «старий учитель» пообіцяв
зробити з нього «не богомаза, а справжнього художника».

У стінах школи (1879—1882) відбулося його знайомство з Іллею Рєпіним. Якось відомий майстер, узявши в
руки палітру й пензель, дописав образ Христа, над котрим трудився юнак. Для художника-початківця це
стало своєрідним благословенням.

Навчання в академії (1882—1884), яке через слабке здоров’я довелося залишити, повернення до Києва,
робота в малювальній школі М.Мурашка, потім — у художньому училищі, викладання малюнка
в політехнічному інституті і, звісно ж, щоденна праця у своїй майстерні — ось складові творчої біографії Пимоненка.

На щастя, слава до майстра прийшла ще за життя. Він став академіком, членом різноманітних художніх товариств
Парижа, Мюнхена, Берліна — міст, де з успіхом експонувалися твори художника. До нього тяглася молодь,
котра мріяла про мистецтво. Серед неї був і майбутній основоположник супрематизму Казимир Малевич: «Я їду до Києва.
Знайомлюся з Пимоненком. Велике враження справили на мене його роботи... Багато мольбертів, на кожному
картина, яка зображує життя України...»

Збереглася фотографія Миколи Пимоненка в інтер’єрі його майстерні. Перед ним на мольберті стоїть значних
розмірів полотно «Гопак» із зображенням танцюючої дівчини. Такою — веселою, темпераментною «увірвалася»
українська селянка в світ рафінованого паризького життя. Картина з успіхом експонувалася на виставці
в паризькому Салоні (1909), і її придбав музей Лувру.

Для Пимоненка, як і для більшості передвижників, селянська тема ставала синонімом національної
самобутності мистецтва. Але він відходить від соціальної проблематики, що визначала підвалини передвижництва,
і створює ліричний образ України з її чарівними пейзажами й життєрадісним народом.

Як же вийшло, що городянин зумів так точно проникнути в суть селянських тем і образів? Очевидно,
потяг до них був закладений в його корінні, яке йде від діда-кріпака Данила. Та й саме життя на Приорці,
околиці Києва, своїм побутом більше нагадувало село, ніж місто.

Була в його долі ще й Малютянка, де він допомагав батьку оформляти місцеву церкву, куди повернувся
поправляти здоров’я після холодного Петербурга. Село Малютянка знаходиться на відстані 6-8 км
від станції Боярка, де на дачі влітку відпочити, полікуватися, подихати цілющим повітрям приїзджали
різні відомі і знамениті люди України. Тут з 1888 по 1911 роки часто бував і Микола Пимоненко,
сидів над боярським ставком, ходив лісом, працював.

Сюди ж, в Малютянку, привозив на етюди Орловського. Пізніше, узявши в оренду хату, він прибудував
до неї велику світлу майстерню. Малютянка, де художник проводив із родиною все літо, стала для нього
невичерпним джерелом натхнення — побут села підказував теми, а його колоритні мешканці виступили прообразами багатьох полотен.

Зараз в Малютянці працює музей М.Пимоненка.

Досі старожили села, дивлячись на твори Пимоненка, впізнають своїх предків. Художник малював їхні
портрети в маленьких альбомах, із якими ніколи не розлучався. Він знаходив своїх героїв у сусідніх хатах,
на гамірливих базарах, звідки (як згадувала його дружина) часто приводив додому «живу» натуру — то теля,
то овечку. Він наряджав у святкове вбрання молодь і спостерігав за її веселощами, танцями, жартами.
Так створювалися його «Ідилія», «Суперниці», «Гопак», численні сцени побачень, ярмарків.
Він малював діточок, котрі пасуть гусаків і худобу, жінок, що працюють у полі. Ми не знаємо, де Пимоненко
побачив свою жницю. Прекрасна кароока селянка з загадковою посмішкою Джоконди постає перед нами
як певний символ краси народу, щедрості української землі. Золото спілої пшениці та прозора блакить неба
ввібрали в себе споконвічні барви її пейзажу.

Природа в жанрових творах Пимоненка ніколи не сприймається як тло. Вона виступає рівноправним «героєм»,
котрий визначає образний і емоційний настрій картини. Найулюбленіша і найплідніша у творчості художника
пора року - літо: як і в малютинських селян, воно було «гарячою порою» майстра. Пимоненко багато
працював на натурі, добиваючись виразності в передачі сонячного чи місячного освітлення. Красу й соковитість
літньої природи допомагав передати і пленерний живопис, у якому художник досяг великих успіхів.
Відгомін його мистецтва ми зустрічаємо в працях О.Мурашка і Ф.Кричевського. Своїх жниць написав
і авангардист Казимир Малевич. У них за умовно спрощеними формами фігур і пейзажу урочисто звучать
яскраві фарби, які були на полотнах його першого вчителя.

Микола Пимоненко пішов із життя в розквіті творчих сил. «Помер Пимоненко. Яка втрата для «пересувної».
Він був істинним українцем. Не забудеться краєм за правдиві й милі, як Україна, картини», — із болем
написав Ілля Рєпін.
Володимир Орловський важко пережив смерть зятя. Донька Олександра Володимирівна відвезла його
до Італії на лікування, де він і помер. Поховано художників поруч на Лук’янівському кладовищі в їхньому рідному Києві.

Живуть у Києві, — правнуки та праправнуки по лінії Ольги Миколаївни й Миколи Миколайовича Пимоненків.
Шануючи й пам’ятаючи своїх великих предків, вони мріють створити в будинку та флігелі на Гоголівській, 28, які,
на щастя, збереглися до наших днів, музей.

Джерела: Вікіпедія, стаття Ольги Жбанкової, книга Сергія Лисенко «Боярка»