Боярський інформацiйний портал

Наша кнопка

Боярський інформаційний портал


Відомі і знамениті люди України в Боярці. Микола Пимоненко

Стаття додана - 28 января 2010, у розділ - Історія міста, Переглядів - 4155



Мико́ла Корни́лович Пимоне́нко (*9 березня 1862, Київ — 26 березня 1912) — український художник-живописець, автор багатьох картин на сільську та міську тематику.

Народився Пимоненко у Києві 1862 року, навчався у художній школі М. Мурашка та петербурзькій Академії художеств, яку через хворобу легенів та матеріальні нестатки залишив у 1884 році. Повернувшись до Києва, викладав у малювальній школі М. Мурашка.

З 1899 року і до кінця свого життя — дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. 1883 року одружився з Александрою Орловською, дочкою В. Д. Орловського –художника (1842-1914), який став йому другом і наставником. Та й жили вони разом. На тихій київській вуличці — Гоголівскій, 28 — Орловський купив ділянку землі та звів двоповерховий будинок. Поруч у невеликому флігелі розмістилася молода сім’я. Тут народжувалися й підростали їхні діти — доньки Раїса й Ольга, син Микола. Тут у затишній майстерні «народжувалися» знамениті картини.

Що ще об’єднувало їх? Ці художники закладали основи національного живопису: Орловський в царині пейзажу, Пимоненко — побутової картини. Їхня творчість, активна участь у культурному житті міста сприяли перетворенню Києва на значний художній центр.

В 1901 був одним з організаторів Київського художнього училища.

Твори побутового жанру на сільську тематику: «Сінокіс», «Проводи рекрутів», «Жниця» та ін. Глибоке розуміння життя народу яскраво проявилося в таких картинах, як «Свати», «У похід», «Ярмарок», «Весілля в Київській губернії», «Ворожіння». Також художник у своїй творчості звертався до портрета. У Національному художньому музеї України творам цього майстра відведено цілий зал.




Твори академіків живопису Володимира Орловського (1842-1914) та Миколи Пимоненка (1862-1912) - людей різних поколінь, репрезентують різні художні течії: один — академізм, який тяжіє до умовності світосприймання, інший — передвижництво з його «оголеною» правдою життя. Різні художні системи — Орловський лише починав освоювати пленер, а Пимоненко вивів своїх героїв на природу, освітлену яскравим сонцем, обмиту дощем, огорнену прозорим повітрям. Один був учителем, інший — його учнем.

Співець українського села – Микола Пимоненко

«Пимоненко, не шукаючи ніякої реклами, спокійно та з любов’ю робить свою справу художнього прославляння рідної України з її життєрадісним і гарним народом», — написано в одній з ювілейних статей (1910), присвячених 25-літтю творчої й педагогічної діяльності живописця.

На відміну від Орловського, шлях Пимоненка в мистецтво був визначений уже з дитячих років — коли він ходив із батьком-іконописцем селами Київщини, допомагаючи виконувати замовлення для маленьких церківок. Можливо, і призначено було йому продовжити батьківську справу, якби не зустріч із Миколою Мурашком, засновником Київської малювальної школи. Побачивши талановитого хлопчика, «старий учитель» пообіцяв зробити з нього «не богомаза, а справжнього художника».

У стінах школи (1879—1882) відбулося його знайомство з Іллею Рєпіним. Якось відомий майстер, узявши в руки палітру й пензель, дописав образ Христа, над котрим трудився юнак. Для художника-початківця це стало своєрідним благословенням.

Навчання в академії (1882—1884), яке через слабке здоров’я довелося залишити, повернення до Києва, робота в малювальній школі М.Мурашка, потім — у художньому училищі, викладання малюнка в політехнічному інституті і, звісно ж, щоденна праця у своїй майстерні — ось складові творчої біографії Пимоненка.

На щастя, слава до майстра прийшла ще за життя. Він став академіком, членом різноманітних художніх товариств Парижа, Мюнхена, Берліна — міст, де з успіхом експонувалися твори художника. До нього тяглася молодь, котра мріяла про мистецтво. Серед неї був і майбутній основоположник супрематизму Казимир Малевич: «Я їду до Києва. Знайомлюся з Пимоненком. Велике враження справили на мене його роботи... Багато мольбертів, на кожному картина, яка зображує життя України...»

Збереглася фотографія Миколи Пимоненка в інтер’єрі його майстерні. Перед ним на мольберті стоїть значних розмірів полотно «Гопак» із зображенням танцюючої дівчини. Такою — веселою, темпераментною «увірвалася» українська селянка в світ рафінованого паризького життя. Картина з успіхом експонувалася на виставці в паризькому Салоні (1909), і її придбав музей Лувру.

Для Пимоненка, як і для більшості передвижників, селянська тема ставала синонімом національної самобутності мистецтва. Але він відходить від соціальної проблематики, що визначала підвалини передвижництва, і створює ліричний образ України з її чарівними пейзажами й життєрадісним народом.

Як же вийшло, що городянин зумів так точно проникнути в суть селянських тем і образів? Очевидно, потяг до них був закладений в його корінні, яке йде від діда-кріпака Данила. Та й саме життя на Приорці, околиці Києва, своїм побутом більше нагадувало село, ніж місто.

Була в його долі ще й Малютянка, де він допомагав батьку оформляти місцеву церкву, куди повернувся поправляти здоров’я після холодного Петербурга. Село Малютянка знаходиться на відстані 6-8 км від станції Боярка, де на дачі влітку відпочити, полікуватися, подихати цілющим повітрям приїзджали різні відомі і знамениті люди України. Тут з 1888 по 1911 роки часто бував і Микола Пимоненко, сидів над боярським ставком, ходив лісом, працював.

Сюди ж, в Малютянку, привозив на етюди Орловського. Пізніше, узявши в оренду хату, він прибудував до неї велику світлу майстерню. Малютянка, де художник проводив із родиною все літо, стала для нього невичерпним джерелом натхнення — побут села підказував теми, а його колоритні мешканці виступили прообразами багатьох полотен.

Зараз в Малютянці працює музей М.Пимоненка.

Досі старожили села, дивлячись на твори Пимоненка, впізнають своїх предків. Художник малював їхні портрети в маленьких альбомах, із якими ніколи не розлучався. Він знаходив своїх героїв у сусідніх хатах, на гамірливих базарах, звідки (як згадувала його дружина) часто приводив додому «живу» натуру — то теля, то овечку. Він наряджав у святкове вбрання молодь і спостерігав за її веселощами, танцями, жартами. Так створювалися його «Ідилія», «Суперниці», «Гопак», численні сцени побачень, ярмарків. Він малював діточок, котрі пасуть гусаків і худобу, жінок, що працюють у полі. Ми не знаємо, де Пимоненко побачив свою жницю. Прекрасна кароока селянка з загадковою посмішкою Джоконди постає перед нами як певний символ краси народу, щедрості української землі. Золото спілої пшениці та прозора блакить неба ввібрали в себе споконвічні барви її пейзажу.

Природа в жанрових творах Пимоненка ніколи не сприймається як тло. Вона виступає рівноправним «героєм», котрий визначає образний і емоційний настрій картини. Найулюбленіша і найплідніша у творчості художника пора року - літо: як і в малютинських селян, воно було «гарячою порою» майстра. Пимоненко багато працював на натурі, добиваючись виразності в передачі сонячного чи місячного освітлення. Красу й соковитість літньої природи допомагав передати і пленерний живопис, у якому художник досяг великих успіхів. Відгомін його мистецтва ми зустрічаємо в працях О.Мурашка і Ф.Кричевського. Своїх жниць написав і авангардист Казимир Малевич. У них за умовно спрощеними формами фігур і пейзажу урочисто звучать яскраві фарби, які були на полотнах його першого вчителя.

Микола Пимоненко пішов із життя в розквіті творчих сил. «Помер Пимоненко. Яка втрата для «пересувної». Він був істинним українцем. Не забудеться краєм за правдиві й милі, як Україна, картини», — із болем написав Ілля Рєпін.
Володимир Орловський важко пережив смерть зятя. Донька Олександра Володимирівна відвезла його до Італії на лікування, де він і помер. Поховано художників поруч на Лук’янівському кладовищі в їхньому рідному Києві.

Живуть у Києві, — правнуки та праправнуки по лінії Ольги Миколаївни й Миколи Миколайовича Пимоненків. Шануючи й пам’ятаючи своїх великих предків, вони мріють створити в будинку та флігелі на Гоголівській, 28, які, на щастя, збереглися до наших днів, музей.

Джерела: Вікіпедія, стаття Ольги Жбанкової, книга Сергія Лисенко «Боярка»