Информационный портал

"Не пиши так, бо вмреш", - казав Василеві Стефанику Кирило Гаморак. А він писав.

Опубликовано - 16 марта 2010, в раздел - Цікаві публікації, просмотров - 4 174



Василь Стефаник – один із найяскравіших новелістів у світовій літературі.
У грудні ми разом з відвідувачами нашого сайту читали невеличкі дуже цікаві
твори американського фантаста Роджера Желязни. Тепер черга познайомитись
і разом почитати твори , якими зачитуються в усьому світі на багатьох мовах
світу. Це новели видатного українського письменника, який змусив здивуватись
багатьох відомих своїх сучасників.
Творчість Стефаника – явище унікальне. Основа його творів – це
- переживання глибинної трагічності світу,
- чітке підкреслення глибини реалістичного жаху,
- нестерпна туга за світовою гармонією.

Отже, читайте і пишайтеся своїм співвітчизником. А трохи пізніше після
друку новел буде виставлено на цій сторінці цитатний план до твору Василя
Стефаника «Камінний хрест».

"Не пиши так, бо вмреш", - казав Василеві Стефанику Кирило Гаморак. А він писав.


"Не пиши так, бо вмреш", - казав Василеві Стефанику Кирило Гаморак. А він писав.



ЛАН

Довгий такий та широкий дуже, що оком зіздрити не можна. Пливе у повітрі,
В сонці потопає. Людські ниви заливає. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки,
як дрібоньку рибу. Отой лан.

Пересохле бадилля бараболі шелестить на нім. Під корчем (кущ бараболі) мала
дитина. І хліб ще, і огірок, та й мисчина. Чорний цвіркун дотулився ніжки тай утік.
Зелений коваль держиться подалеки. Мідяна жужелиця борзенько оббігає дитину.

А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося, і впало. Впало ротом до
корча. Б’є ніжками, дуже пручається і поволеньки синіє.

А посеред розкопаних корчів спить мама. Як рана, ноги, бо покалічені, посічені,
Поорані. Прив’язана чорним волоссям до чорноі землі, як камінь.

Сонце радо би цілу міць свою на її лиці покласти. Не може її підвести та й за
хмару заходить.

Чорний ворон знявся, облітає та й кряче.
Врешті зірвалася. Наслухає, наслухає.
-Ото я! Коло роботи спати!
Взяла рискаль (заступ) і копає, раз попри раз корчі розриває.
-Добре, що спить. Така мука, така мука йому тай мені з ним. А заробити треба,
Бо взимі ніхто не дасть…

Нагнулася та й копає, борзо, хутко. А той корч обминає. Тілько спокою, доки
спить…



"Не пиши так, бо вмреш", - казав Василеві Стефанику Кирило Гаморак. А він писав.


ДІТОЧА ПРИГОДА


-Васильку, бери Настю та веди до вуйка; отуди, стежкою попід ліс, ти знаєш.
Але тримай за руку легко, не сіпай, вона маленька; та й не неси, бо ще не годен.
Сіла, дуже боліло, і лягла.
-Ніби я знаю, куди вночі єї провадити? Ви вмирайте, а ми будемо коло вас, аж рано підемо.
Видиш, Насте, куля брінькнула та й убила маму, а ти винна: чого ти ревіла, як той жовнір хотів маму обіймити? Це тобі що вадило? Утікали-м, а куля свиснула…. А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити…

Вже не говорять, вже таки вмерли. Я би тепер міг добре набити тепер, але ти вже сирота. Але що така дівка варта? Як умерла коло нас Іваниха, то єї дівки все голосили: мамко, мамко, де вас шукати, відки вас визирати… А ти не вмієш, а я хлопець, і мені не пасує голосити…

Видиш, як восько пускає світло з тамтого боку, як воду з сита, бликне – та й зараз видить, де жовнір, та бахне кулев у него, а він зараз лягає, так як мама. Лягай борзо коло мами, бо зараз кулі будуть летіти. А чуй, як брінькають…

А диви, як за Ністром жовніри кулями такими вогневими підкидають, шпуриють, але високо, високо, а куля горить, горить, а потім гасне. Граються ними, о, як їх багато!..

Аді, гармата, гу-гу-гу, але вона в люди не стріляє, лиш у церкви, або в хати, або в школу.

Ти гармати аби-с не боялася. Куля в неї така, як я, завелика, а колеса як млинські. Але
ти нічого не знаєш, то я вмію брикати, як кінь…

Ховайся за маму, о, знов пускає світло, але біле, біле, як рантух, зараз на нас наверне, аді, які ми білі, а вже кулі знов свищуть. Овва, як мене куля трафить, то я ляжу коло мами, та й умру, а ти сама не трафиш до вуйка. Ліпше най тебе куля вб’є, бо я трафлю сам і дам знати, та вас обоє вуйко поховає.

Вже плачеш, ніби то від кулі болить? Лиш дзенькне та вівертить діру в грудях, а душа тов дучков утече – та й по вас. То не так, як дома, що слабуєш, що горівков натирають…

Їсти хочу, Богу дєкувати! Я що тобі дам їсти, як нема мами. Най мама дають! Кажи мамі, ану, кажи. А що говорять мама? Бери, бери за руку, а рука впаде, а що, не казав? Дурна дівка, душа з мами пішла, а то вона, душа, і говорить, і дає хліба, і б’є…

Насте, бігме, буду бити, що я тобі дам їсти? Ти дивиси на войну, яка вона файна, а рано аж підемо до вуйка та будемо їсти борщ… Або чекай, відий, мама мають хліб у пазусі…
Цить, є хліб у мами в пазусі, на, їж, це-то пажерлива дівка…

Знов пускає рантух, який же біленький, як сніг. Йде на нас, о! Насте, а тобі що? Го-го, цілий рот кервавий і руки? Куля тебе застрелила? Ой, сарака Настунька, лягай вже коло мами… що меш робити…

Е, то не куля тебе вбила, то хліб замочився в крові в маминій пазусі. А то погана дівка, все їсть, як свиня, о, замазала лице і руки кров’ю… Як я тебе рано буду провадити в село таку закривавлену? Ану чекай, я буду йти попри потік з тобов та обмию тебе в такі студені воді, то’меш ревіти не своїми голосами, а я ще й наб’ю.

Вже си наїла, то лягай коло мами, а я коло тебе, ти всередині, вовк тебе не з’їсть, спи, а я буду ще дивитися на войну, та й грійси коло мене…

А може, куля вже і дєдю убила на войні, а може, ще до ранку і мене вб’є, і Настю, та й би не було нікого, нікого.

Заснув. До білого дня біле світляне покривало дрижало над ними і заодно тікало за Дністер.