Информационный портал

Інтерв`ю з В. Данченком

Опубликовано - 28 января 2006, в раздел - Новости города Боярка, просмотров - 4 062



Доки не здолаємо хабарництво, у Боярці марно очікувати змін Молодий кандидат у мери від УНП знає, як відродити при столичне місто, й вірить, що люди підтримають його, а не перефарбованих колишніх

У Боярці Києво-Святошинського району, що на Київщині, - чергові позачергові вибори міського голови. Попередньому меру понад рік тому міська рада висловила недовіру, минулорічне голосування суд визнав недійсним, й ось тепер у передвиборному списку на посаду міського голови 11 осіб. Деякі прізвища вже добре знайомі боярчанам, адже серед претендентів - четверо колишніх голів міста, які, щоправда, не запам'яталися своїми справами, але є серед кандидатів і зовсім нові люди, з новим баченням, з новими підходами до розв'язання наболілих боярських проблем. Як-от Владислав Данченко. Він хоч і є наймолодшим у списку, але це саме той випадок, коли молодість - не недолік, а запорука успіху.
«ШКОДА, ЩО ХЛОПЦІ НЕОХОЧЕ ЙДУТЬ НА ПЕДАГОГІЧНИЙ, - У ШКОЛАХ БРАКУЄ ВЧИТЕЛІВ-ЧОЛОВІКІВ»


- Владиславе, тобі нині 28 років, скажи, ти пам'ятаєш Боярку років 15-20 тому?

- У дитинстві я певний час жив у бабусі в Бобриці, а в Боярку мене привозили автобусом до третьої школи, де я навчався. !, звичайно, Боярка мені видавалася таким собі великим містом - тротуари, заасфальтовані дороги, парки... Тоді місто не було таким занедбаним і брудним. Тут працювали два великі підприємства - «Іскра» та газове господарство, які давали на розвиток міста певні відрахування, і, напевно, була міська влада, яка спрямовувала ці кошти на благоустрій міста.

- Але ж, закінчуючи школу, ти не бачив себе на господарській роботі, бо обрав фах історика. Чому?

- Історією я захоплювався з дитинства, любив багато читати. У моді тоді були інші професії - такі, як бухгалтер, економіст, юрист, але я обрав те, що до душі. Саме того року, коли я вступав, Київський педагогічний університет імені Михайла Драгоманова проводив вступний експеримент - абітурієнтів відбирали через тестування, яке я склав і став студентом історичного факультету. Вчитися було дуже цікаво. Уже в Києві я багато дізнався й про історію рідної Боярки - виявляється, вона не обмежується лише вузькоколійкою Павки Корчагіна. Тут колись жили скіфи, за часів Київськеої Русі було князівське воєводство. А наприкінці минулого століття у місті відпочивала вся київська еліта.

Ще зі студентських років запам`яталася археологічна експедиція. Початок був схожий на анекдот - нас відправили на розкопки в Черкаську область на хутір Свинолупівка. Можете собі уявити, з яким настроєй ми туди їхали! Але в підсумку поблизу хутора ми розкопали згарище слов'янського поселення VII-VIII століть.

- Знаю, що, закінчивши університет, ти майже три роки працював учителем в одній з київських шкіл. Ну і як, подобалося?

- Тут одним словом не скажеш. Коли я прийшов у школу, почали переформовувати класи за принципом - сильніші учні, слабші і решта. Мене призначили класним керівником у 5-й клас із цими найслабшими школярами. Клас був складним, майже у всіх дітей - неблагополучні родини, тому перший рік мого вчителювання доводилося тісно «співпрацювати» і з міліцією, і з прокуратурою.

Пригадую, був у мене хлопець, який три роки просидів у п'ятому класі і при цьому майже не вмів читати. Він жив із тіткою, бо його мати вела, м'яко кажучи, «дивний» спосіб життя - десь вешталася, а потім з'явилася й вирішила продати квартиру, а сина звідти виписати. Отож мені довелося разом із адвокатом відстоювати право хлопця на житло. Було непросто, але я знаходив можливість порозумітися. Шкода, що хлопці тепер неохоче йдуть на педагогічний, бо я помітив, що діти більше тягнуться до вчителів-чоловіків.

- Але чому ти покинув школу?

- Закінчивши педагогічний, я вирішив отримати другу вищу освіту й вступив до Міжнародного інституту лінгвістики та права за фахом «викладач англійської мови». Отож працюючи, я паралельно вчився. Як відомо, друга освіта в нас обов'язково платна, заробіток учителя надто скромний, а в мене - одна мама, їй теж треба було допомагати. Тому доводилося працювати в магазині: у вільний від уроків час продавцем, а вночі - сторожем. Але потім я втратив цю роботу, самої зарплати вчителя вистачало хіба що на дорогу від Боярки до Києва, тож довелося шукати стабільну й краще оплачувану роботу. Я влаштувався в ТОВ «Рутенія» у Вишневому інженером, з обслуговування офісної оргтехніки.

«ДО МИНУЛИХ ВИБОРІВ КОЖНА МИСЛЯЧА ЛЮДИНА СИМПАТИЗУВАЛА ОПОЗИЦІЙНИМ СИЛАМ»


- А коли в тебе з'явилася цікавість до політики?

- Так склалося, що нашим сусідом по кооперативному будинку був Володимир Якимчук, у якого вдома часто збиралося і Товариство української мови, і місцевий осередок Руху. Він - один з найближчих соратників Євгена Жовтяка, завжди активно підтримував його на виборах і залучав до цього мене.

Та й ситуація в нашій країні складалася таким чином, що симпатії мислячої людини могли належати тоді тільки опозиційним політичним силам - Руху, БЮТу, «Нашій Україні». Тому для мене питання вибору не існувало, і коли мені запропонували включитися в роботу на парламентських виборах 2002 року, я охоче погодився. Мене обрали членом територіальної виборчої комісії.

Ті вибори були складними, бо влада працювала на ректора ірпінської податкової Петра Мельника. А чим вони запам'яталися тобі як члену комісії?

- Справді, виборча кампанія проходила під шаленим тиском влади і намаганням за будь-яку ціну протягнути «правильного» кандидата, в хід пустили й адмінресурс, і весь потенціал академії, яку очолював Мельник. Я патаю, як комісія вирішила винести за ці порушення на порядок денний, щоб зняти кандидата-порушника з реєстрації. Тоді мені телефонувала додому колишня вчителька, яка запросила на роз мову, де мене вмовляли не їхати на засідання комісії. При цьому пропонували і добру роботу в академії у Мельника, і попереджали, що інакше можуть бути неприємності. Звичайно, від сумнівних пропозицій я відмовився. І був не один такий - у комісії виявилося достатньо чесних і непідкупних людей. Проте, на жаль, не всі. Тому вночі, коли після підрахунку бюлетенів, стало зрозуміло, що Євген Жовтяк виграє вибори з великим відривом,частина членів комісії зібралася і просто пішла додому. Як наслідок, не вистачало людей, щоб підписати протоколи.

За законом, засідання комісії зі встановлення результатів голосування має бути безперервним. Тому ми залишилися й сім (!) днів поспіль змушені були імітувати безперервне засідання, доки не втрутився Центрвиборчком і не змінив склад комісії. Тож та кампанія мені запам'яталася надовго, й саме після неї я вирішив стати членом Української Народної Партії.

- І так само активно включи-вся у президентські перегони?

- Ні, я повернувся до роботи за фахом - почав працювати в Київському міському центрі сім'ї «Родинний дім» при столичній адміністрації. Спочатку був соціальним педагогом, потім - заступником директора центру. Ми реалізували кілька успішних проектів, спрямованих на підтримку молодих сімей, дітей-інвалідів. Водночас для мене як для заступника директора це була велика школа боротьби з бюрократією, бо ми йшли з конкретними корисними пропозиціями, а наштовхувалися на небажання вислухати і зрозуміти. Думаю, я б і надалі пробивав ту стіну, але почалися вибори, і я став заступником голови Києво-Святошинського районного штабу Віктора Ющенка.

- Президентська, загалом бурхлива кампанія, у вашому районі пройшла досить спокійно?

- Я сказав би, що без особливих ексцесів. Адже від самого початку більшість людей визначилася, за кого голосуватиме, і вплинути на її рішення влада вже не могла. Та все ж нашій команді працювати було непросто. Наприклад, щоб забезпечити всі дільничні комісії спостерігачами, потрібні були 4 тисячі чоловік. Де їх узяти? Люди були залякані: одна річ таємно проголосувати, а інша - «засвітитися» перед керівництвом на роботі, що ти підеш спостерігачем за Ющенка. Проте ми зібрали команду, яка гідно провела вибори: в районі понад 80 відсотків виборців проголосувало за Ющенка в усіх трьох турах.

«ДИВУЄ, ЯК ШВИДКО КОЛИШНІ КЕРІВНИКИ ПЕРЕФАРБОВУЮТЬСЯ В ОРАНЖЕВИЙ КОЛІР»


- Знаю; що ти був на Майдані. З чого для тебе особисто почався Майдан?

- Вранці 22 листопада ми закінчили підрахунок голосів і підписали протоколи. Хоча результат по району був дуже високим, радості перемоги не відчували - ЦВК зранку заявила, що виграє Віктор Янукович. Тоді й поїхав на Майдан Незалежності з невеселими думками - не хотілося вірити, що країна знову буде відкинута на багато років назад.

У Києві настрій змінився, бо виявилося, що я такий не один. Того ж дня наш район поставив перші шість наметів. Я з'їздив переодягнутися додому і на вечір повернувся на Майдан. Перша ніч була, мабуть, найважчою - велике напруження, щохвилинна готовність до всього. Мене дуже вразило, коли тієї ночі Віктор Ющенко попросив людей розійтися на дві години, щоб уникнути можливих провокаційна потім знову прийти на Майдан, - люди одностайно послухалися. Вони роз'їхалися по Києву, заховалися десь у переходах, метро, а через пару годин знову пішли на Майдан - ось тоді для мене особисто прийшло розуміння, що це справді революція.

- Чи було тобі у ті дні по-справжньому страшно?

- Бувало по-різному. Коли стало зрозуміло, що люди просто так з Майдану не підуть, довелося ви рішувати багато організаційних питань - у наметовому містечку встановили позмінне чергування. Я став начальником зміни і мав відповідати за забезпечення порядку та побут у таборі. Наприклад, уночі робив три ходки на один з приміських заводів, де в цеху сушили речі з наметів, - адже надворі був мороз, а потім мокрий сніг.

Але були й небезпечні хвилини. Пам'ятаю, коли Юлія Тимошенко дала команду блокувати адміністрацію Президента, ми колоною пішли на озброєний до зубів спецназ - тоді було страшно. Йдеш і не уявляєш, що може відбутися. У той час на мобільний зателефонувала мама й, плачучи, запитала, де я, бо по 5 каналу побачила свіжі новини. Довелося вдавано позіхати і запевняти, що я сплю в наметі, нібито вона розбудила мене своїм дзвінком...

- А після перемоги вже було розчарування?

- Було. Коли дізнався, що під час установчого з'їду «Народного Союзу Наша Україна» Боярку представляли Леонід Орел, Віталій Апостолов та інші колишні керівники міста, які своїми справами створили собі одіозну славу. Дивує, як дуже вже швидко вони перефарбувалися в оранжевий колір.

- Наскільки мені відомо, після виборів авторитет УНП у Боярці помітно зріс осередок партії збільшився утричі. Як ти вважаєш, чому саме тебе однопартійні підтримали на посаду мера?

- Про це краще запитати в них, бо для мене висунення стало несподіванкою. Коли я сказав про це мамі, вона відповіла: «Не треба боятися ніякої роботи. Усе в тебе вийде, головне не красти». І я погодився поборотися. До речі, моя мама вже три роки працює головою кооперативу «Восход». Коли вона приймала це підприємство, його борг за опалення становив понад 70 000 гривень, але вона змогла так організувати роботу, щоб через рік ніякого боргу не було.

Думаю, слова «не красти» є дуже актуальними для Боярки. Адже колись не треба було йти в міську раду і домовлятися, скільки готівки треба туди щомісяця приносити! Чому це новітні підприємці, будучи депутатами міської Ради, встановили собі мінімальні податки ринкового збору, податки на землю і таке інше? Цьому треба покласти край.

Доки не будуть зламані хабарництво, нехтування законом і підкупи в таких містечках як Боярка, доти марно очікувати реальних змін. Дуже правильно, що Президент і уряд поставили першою вимогою до управлінців - чесність. Саме за цим принципом має формуватися влада на місцях.

- Владе, так і хочеться запитати в тебе - а чи вистачить одного бажання і чесності, щоб розгребти гору отих проблем, які накопичилися в Боярці?

- Проблем у нашому місті й справді багато. Я був би нещирим, якби сказав, що вже тепер знаю, як їх усіх позбутися. Але в мене є своє бачення подальшого розвитку міста, яке я виклав у передвиборній програмі. Найперше, почну з наповнення міського бюджету, зацікавлюючи інвесторів укладати гроші в пристоличну Боярку. Сподіваюся, у цій роботі матиму підтримку області та району, адже їх очолюють мої однодумці й колишні соратники.

Самі ж проблеми боярчанам добре відомі - це розбиті дороги, невивезене сміття, відсутність тепла, прогнила каналізація, неякісна вода... До речі, я сам нещодавно дізнався, що вміст нітратів у воді з міського водогону в 10 разів перевищує граничне допустимі норми. Чесно кажучи, був шокований. І це не піар-хід - я вважаю злочином з боку міської влади приховувати цей факт. Адже, маючи інформацію, люди знали б і пили іншу воду - наприклад, з бюветів чи купували у пляшках. Або принаймні примушували б місцеву владу як найшвидше модернізувати систему очищення води. Тому я обіцяю, що моя діяльність на посаді мера буде максимально відкритою.

- У твоїх конкурентів, напевно, лише один аргумент проти тебе - твій вік?

- Вважаю, що в мене чудовий вік - 28 років. Уже є певний досвід і ще багато попереду. Ось, наприклад, мешканці Сквири обрали собі 20-річного мера і, як підтверджують репортажі з телеекранів, зовсім не шкодують про це. У 28 років став міністром Юрій Павленко, та й, врешті, пригадайте шкільні підручники - у 16 років Гайдар уже командував полком. Отож, сподіваюся, мій вік боярчани зарахують як великий плюс і потім про це не пошкодують.

Фото Дарини ГЕТЬМАН